Важко знайти транспорт, який був би більш байдужий до дороги попереду нього. Ще важче уявити, що це не промисловий зразок, а штучний виріб самодіяльного конструктора.
Після лютих морозів настала відлига, і болота Полісся перетворилися казна-що: пухка крига, під нею — шар води, нижче — чорна рідина, плюс усе це традиційно пронизане густим очеретом упереміш із кущами і деревами. Цією нескінченною смугою загородження я їду на чудовій машині, яку створили чернігівські мисливці Павло та Олександр Точени. Їду, перебуваючи в приємному стані здивування.
Навпростець
Те, що я бачу в лобовому склі, ніяк не відповідає характеру руху. Наче це не лобове скло зовсім, а якийсь монітор із записаною картинкою, і в руках моїх — не важелі бортових фрикціонів, а комп’ютерний джойстик. І ніби це не ми підминаємо під себе густу поросль чагарнику і якісь молоді дерева, перевалюємося через горби і старі пні.
Плавність ходу — приголомшлива, реакція на перешкоди, що виникають за склом-екраном, — мінімальна. Тобто машина їх практично ігнорує, не відзначаючи ні нахилами кузова, ні навантаженням на двигун. Дизель рівно і майже нечутно гуде десь позаду. І більше жодних звуків, які свідчать про те, що безліч вузлів і механізмів виконують свою нелегку роботу.
Фото: Костянтин Трофімов
Машина чудова тим, що відмінно тримає свій курс, і збити її зі шляху дуже важко. Усе, що може завадити їй, вона або підминає потужним сталевим корпусом, або підрівнює своїми широкими гусеницями. Щоб повернути, потрібно трохи потягнути на себе відповідний важіль — і чекати, поки інший бік сам забіжить уперед.
Якщо не зважати на напрямок, в іншому «Туман» водиться по-звичайному. Є педалі «газу», зчеплення і гальма. Щоправда, посадка за кермом не зовсім автомобільна, сидиш скоріше як на квадроциклі, розставивши ноги в сторони. Між колін із трансмісійного тунелю стирчать важелі управління поворотом. Не те щоб незручно, швидше просто незвично.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Зупиняємося, тому що по стільниковому додзвонився фотограф, який засів на суші, і сказав, що фотосесію він перериває. Виявилося, що ми повністю розчинилися на місцевості — очерети, чагарник і стовбури дерев приховують болотохід по самий дах. Я вірю йому, адже з кабіни амфібії відчуття ті самі: за всіма вікнами впритул — тільки густа стіна рослинності. Двигуна на холостому не чути і здається, ніби ми сидимо в заскленій хатинці посеред болота так давно, що встигли з усіх боків обрости очеретом, кущами, травою і, схоже, навіть мохом. Що ж, рушаємо далі.
Поїздка наша показушна — це тест-драйв без конкретної мети на маршруті, але ми впевнено, дедалі далі й далі віддаляємося від земної твердіні просто по болоту. Трішки тривожно, але один з авторів проекту, який сидить поруч, нагадує, що боятися нічого, машина ж плаваюча!
Як вона, важко проутюживши пересічену місцевість із непереборною танковою впевненістю, буде ще й плисти, я уявити не можу…
Однак у просторій кабіні тепло і затишно, сидіння м’які, оббивка симпатична, важелі і педалі не напружують зусиллями — почуття небезпеки скоро відступає.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Що ж це за диво-апарат справді такий? Хоч би як було добре в салоні, не терпиться вибратися назовні і якнайшвидше розібратися з конструкцією. Зсередини ж нічого не зрозумієш, все має цілком цивільний вигляд, і з техногенних ознак хіба що пара «живильних» бачків якихось гідроприводів.
Навіщо все це?
Люди, які хоч трохи розуміються на техніці, розуміють, що таке сконструювати транспортний засіб на гусеничному ходу. Розумів це й автор проєкту, завзятий мисливець Павло Точений, який до того побудував уже не один колісний всюдихід. Однак, бажання легко потрапляти в будь-яку точку мисливських угідь пересилило всі сумніви. І він взявся за проект, що являє собою повний цикл створення машини — від ескізів до виготовлення і складання.
Техзавдання було простим — потрібна машина мисливців і любителів природи. Така, що зможе їздити скрізь, де любить бувати власник. А оскільки він полюбляє бувати насамперед в угіддях Полісся, то машина має вміти їздити лісами, болотами, а ще — не тільки їздити, а й плавати. А головне, чого прагнули — забезпечити настільки невеликий тиск на ґрунт, щоб всюдихід не порушував шар моху на болоті. Тут і міркування екології, і гарантія прохідності: провалившись через мох, машина може зав’язнути в прихованому під ним мокрому ґрунті.
Природно, ставилася за мету також надійність, що вилилася в конструктивну простоту. Щодо практичності — потрібна була тепла закрита кабіна на чотири-п’ять осіб, плюс кузов для перевезення здобичі і людей зі спорядженням, які не побажали сидіти в закритому просторі.
Так народився ескізний проект: кузов типу пікап, герметична нижня частина, гусеничний хід, дизельний двигун. Ім’я власне — «Туман».
Оформити концептуальні ідеї допоміг аналіз схожих проєктів, втілених умільцями-співвітчизниками — їх знайшли в інтернеті. Однак, повного аналога не знайшлося, всі наявні саморобки були меншими і легшими. Павло ж, виходячи зі своїх потреб, орієнтувався на повну масу до 2 тонн (у реальності вийшло більше — 2,5 тонни).
Оскільки аналогів промислового виробництва творці в доступних джерелах не спостерігали, найважливіші вузли довелося виготовляти самостійно. Власне, розповідь про це займає цілий розділ.
Конструкція
Як у справжнього танка, кузов зробили несучим. І нижня, понтонна частина, і надбудова — зварні, причому навіть при найближчому вивченні вражає якість виконання: стики, кути, панелі з вигляду мало відрізняються від таких, скажімо, у серійних позашляховиків. При цьому шпаклівку не застосовували, єдиний виняток — обрамлення рамки вітрового скла. До речі, у своєму попередньому житті воно було заднім на якомусь старому хетчбеку.
