Маловідомо, що, незважаючи на «залізну завісу», в Радянському Союзі існувало велике сімейство військових плаваючих автомобілів, які не мали прямих заіжних аналогів. І нехай всі вони створювалися під грифом «цілком таємно» і були відомі лише вищим військовим чинам, нехай більшість із них так і не вийшла зі стадії дослідних зразків, уся ця невеличка водоплавна армія амфібій «від малого до великого» на ділі довела наполегливість, творчий талант радянських конструкторів і міць вітчизняного Військово-промислового комплексу.
У нашому серіалі про секретну автотехніку СРСР ми вже розповідали про легкі плаваючі мікролітражки ТПК, про унікальні уральські амфібії, закамуфльовані під звичайні вантажівки, або про біло-блакитні ЗІЛи для космонавтів.
У цьому огляді, поскребячи по засіках, згадаємо про інші не менш оригінальні і секретні амфібії для Радянської армії.
ВАЗ-2122 «Річка» (1976-1987 рр.)
Ідея створення власного простого і недорогого плаваючого джипа на шасі позашляховика «Нива» виникла на початку 1970-х, а для маскування він значився як «автомобіль для рибалок і мисливців, здатний долати водні перешкоди». Влітку 1976-го було побудовано перші 80-сильні зразки Е2122 з суцільнометалевим водотоннажним кузовом, а всі наступні роки конструктори провели в багаторазових доопрацюваннях первістка, що звелися до поліпшень системи охолодження двигуна.
Лише 1984-го Волзький автозавод зібрав пробну партію з 10 машин п’ятої серії ВАЗ-2122.500, а вся ця довга епопея завершилася за два роки, коли з’явилися три останні доопрацьовані зразки ВАЗ-2122.600. Перебудова і бурхливе роззброєння країни змусили ВАЗ згорнути свої сміливі експерименти за державний рахунок. Загалом він зібрав 21 дослідний джип серії 2122.
УАЗ-3907 «Ягуар» (1983-1989 рр.) (фотографії з архіву УАЗ)
Будучи провідним радянським підприємством з виробництва легких всюдиходів, Ульяновський автозавод не міг не дійти до втілення привабливої ідеї створення на їхній основі власного плаваючого варіанту. Робота над ним розпочалася в 1977-му, але тільки через шість років з’явився багатоцільовий автомобіль-амфібія УАЗ-3907 «Ягуар» для Радянської армії і прикордонних військ, здатний доставляти вантажі до 600 кг, легке озброєння або поранених на ношах.
Автомобіль обладнали суцільнометалевим кузовом з аркою безпеки і двома бічними дверцятами, що герметично зачинялися і мали важільні замки (задрайки). Уніфікована з серією УАЗ-469, амфібія оснащувалася 77-сильним мотором і роздавальною коробкою з відбором потужності на гребні гвинти і лебідку. Два водяні гвинти встановлювали під її днищем безпосередньо за передніми колесами, які під час відхилення в різні боки слугували для керування машиною на плаву. У середині 1980-х зібрали ще два пробних зразки з вузлами від УАЗ-3151.
До 1989 року УАЗ зібрав 14 амфібій, які вдало пройшли заводські та військові випробування. Серед них був один екземпляр прикордонного автомобіля «Баклан» для північних регіонів, який укомплектували двома парами лиж і кліткою для розшукового собаки.
У 1991 році амфібію УАЗ-3907 прийняли на озброєння, але з розпадом Радянського Союзу всі роботи по ній були згорнуті.
НАМИ-0281 (1989-1990 рр.) (фотографії з архіву НАМИ)
Безславно завершивши розробку легких амфібій НАМІ-032, відомих як ТПК, Науково-дослідний автомоторний інститут (НАМІ) протягом майже 30 років утримувався від дотику до цієї тематики. Лише 1989-го на замовлення Міністерства оборони там побудували оригінальний низькопрофільний задньомоторний транспортер НАМИ-0281 класу 1,25-1,5 тонни для доставки підрозділів швидкого реагування.
Конструктивно він являв собою комбінацію легкого транспортера переднього краю і відкритої бойової машини з центральним розміщенням робочого місця водія. В її відкритому несучому корпусі на двох поздовжніх сидіннях спинками одна до одної містився бойовий розрахунок із восьми осіб. Головними новинками були незалежна гідропневматична підвіска, двовальна роздавальна коробка з відведенням потужності на гребний гвинт і примусове блокування диференціалів.
На шосе машина розвивала швидкість 125 км/год і зовні нагадувала швидше екскурсійно-прогулянковий катер, ніж ефективну бойову машину. Це була остання робота НАМИ в галузі легких армійських амфібій.
Урал-375П (1975-1976 рр.) (фотографії з архівів НАМИ і Андрія Карасьова)
В одному з перших розділів нашого серіалу, присвяченому унікальним плаваючим вантажівкам Уральського автозаводу, ми згадували розробки інших радянських підприємств, що їм передували. Так, у середині 1970-х, у процесі створення перспективного військового сімейства «Суша», важливу роль зіграв інститут НАМИ. Він займався «вивченням можливості надання плавучості вантажівці Урал-375», проводив науково-дослідну розробку майбутньої машини, складання та випробування дослідного зразка.
Унікальний плаваючий автомобіль «Урал-375П» побудували в НАМИ 1975 року під керівництвом головного конструктора М. І. Коротоношка. Будучи попередником сімейства «Суша», ця машина не потребує докладної розповіді про свою конструкцію: її вже давно і доволі докладно описано в статті, присвяченій експериментальним амфібіям «Урал» . Тут же варто лише зазначити головні риси московського зразка: сталевий герметизований кузов із високими бортами, що забезпечував плавучість, хвилевідбивний щит із повітропроводом і навісні поплавці з пінополіуретановим наповнювачем.
На відміну від майбутньої амфібії Урал-43221 «Суша» на ньому встановили тільки один гребний гвинт і люк на всю ширину даху серійної кабіни, в якій водієві доводилося працювати у водонепроникному костюмі.
На початку 1960-х, після передання з Московського автозаводу ЗІЛ до Брянська всієї документації щодо чотиривісних машин, для СКБ під керівництвом В. А. Грачова настав критичний момент. Воно втратило державну підтримку і було змушене самостійно вишукувати замовників і джерела фінансування. Хоч як дивно, саме до цього періоду належали найсміливіші і найоригінальніші проєкти всюдиходів, зокрема плаваючої машини ЗІЛ-135П.
ЗІЛ-135П «Дельфін» (1965-1970 рр.) (фотографії з архівів СКБ ЗІЛ і Романа Данилова)
Унікальна радянська амфібія ЗІЛ-135П (8х8) претендувала на звання найшвидкохіднішої у світі колісної плаваючої машини, а з технічного погляду була одним із напрямів розвитку військових машин 135-ї серії. За старих часів її вважали лише «бридким каченям Грачова», хоча вона досягала найвищого світового рівня, і в СРСР вона не набула жодного застосування.
З 1961 року роботи з автомобілем ЗІЛ-135П були націлені на застосування його як самохідного порома «Човник», що мав усі шанси перевершити поромні машини, які випускали за кордоном, але вже в процесі проектування його визнали ненадійним і занадто дорогим. Після переробки в закінченому вигляді амфібія з умовною назвою «Дельфін» з’явилася взимку 1965 року.
Амфібія ЗІЛ-135П зі склопластиковим кузовом на випробуваннях у Балтійському морі
1 / 2
2 / 2
Модернізований варіант ЗІЛ-135П мав компонування з передньою кабіною управління, силовими агрегатами в кормовому відсіку і центральним розташуванням пасажирського салону для розміщення 22 осіб. Його базою було довгобазне сухопутне шасі ЗІЛ-135К з двома 180-сильними моторами, бортовими трансмісіями, жорсткою підвіскою всіх коліс і системою регулювання тиску повітря в шинах, на якому змонтували несучий корпус зі склопластику. Привід двох гребних гвинтів здійснювали від колінчастих валів двигунів через редуктори і кардани, а самі гвинти поміщали в кільцевих підйомних і поворотних насадках, що дало змогу відмовитися від водяних рулів.
Свої перші випробування на Москві-ріці машина провалила. Повторні проби відбулися в Балтійську на базі Балтійського флоту, де відповідно до потреб ВМФ СРСР її переобладнали відкритим вантажним відсіком, перетворивши на морехідну транспортну амфібію ЗІЛ-135ТА.
Влітку 1970-го випала нагода випробувати ЗІЛ-135П як перевантажувальний плавзасіб (ліхтер) для човникового доставлення вантажів з рейдових суден на берег і назад. Для цього вже занедбану машину реанімували і оснастили перевантажувальним краном, а потім короткий час возили вантажі на узбережжі Північного Льодовитого океану. Після повернення в лоно рідного заводу її розукомплектували.
Поромна амфібія ПММ «Хвиля» (1974-1985 рр.)
В історії радянської автотехніки для форсування водних перешкод найнезвичнішою і найпрогресивнішою вважається система самохідних чотиривісних поромів з кодовим найменуванням «Волна», яка досі застосовується в молдавській армії.
Проектування згаданої вище поромної машини «Човник» на базі склопластикової амфібії ЗІЛ-135П призвело до необхідності оснащення такої техніки міцнішими суцільнометалевими конструкціями. З кінця 1960-х подальшим розробленням таких систем займалося СКБ інженерно-переправних засобів Крюківського вагонобудівного заводу (КВБЗ) з Кременчука. У 1974-му там побудували перший прототип понтонно-мостової машини (ПММ), що входила до складу самохідного понтонного парку (СПП).
Амфібію ПММ, її алюмінієвий корпус і рушії розробили та зібрали в Кременчуці на сухопутному 300-сильному шасі БАЗ-135МБ, на якому змонтували спрощену тримісну кабіну від моделі ЗІЛ-135ЛМ з майже плоскою передньою стінкою. Пересування на воді забезпечували два гребні гвинти, розташовані в підйомних кільцевих насадках з водяними рулями.
На плоскій вантажній платформі (палубі) містилися дві пари покладених один на одного понтонів (передніх і задніх) і четверо середніх підйомних апарелей. На плаву вони відкидалися в різні боки і разом з палубою утворювали типовий одноланковий пором з корисним навантаженням 42 тонни. При взаємному з’єднанні таких машин одна з одною можна було створювати більш важкі самохідні поромні системи або плаваючі мости для пропуску важкої військової техніки. Всі 24 амфібії, що входили до складу парку СПП, можна було протягом 30-40 хвилин об’єднати у великі 50-тонні переправи довжиною до 260 метрів.
Зведення понтонно-мостових споруд за участю машин ПММ
