У радянських автомобілях було в кращому разі лише два електронних пристрої — комутатор запалювання і радіоприймач, причому деякі моделі успішно обходилися і без того, і без іншого. А комфорту і зручності, які здатна дати електроніка, трудящим ой як хотілося… Про які гаджети-аксесуари мріяли радянські автолюбителі десь десятка три років тому? «Колеса.ру» відкривають “капсули часу” родом з СРСР!
Коли в японських автомобілях вже були всі мислимі для свого часу досягнення електроніки для комфорту і безпеки, в радянських авто за рідкісним винятком можна було зустріти лише два електронні пристрої — комутатор запалювання і радіоприймач «Билина»… І це ще в кращому випадку! Все інше належало до стилю стімпанк — «чавунне і механічне». При цьому розуміння можливостей електроніки в головах мас уже витало — от тільки купити було нічого… І на ежі 80-90-х заповзятливі кооператори, зашкалі заводи, що потерпають від конверсії, а часом і ті, і інші в тандемі почали худо-бідно задовольняти попит народонаселення.
Іонізатор повітря
У ту неясну пору різні «медичні» гаджети набирали популярність темпами горезвісної пачки дріжджів, кинутої самі знаєте куди… Медицина та аптеки не балували розкішшю, і на тлі цього бурхливо розгорнулися шарлатани і чарівники. Усілякі прилади для «живої і мертвої води», шукачі біоактивних точок на тілі за допомогою мікроамперметра, намагнічувачі та освячувачі простору і часу — все це випускали і купували. Не оминула ця пошесть і автомобільний світ — один з автоаксесуарів із 80-х, що потрапили до нас у лапи, — це автоіонізатор повітря для встановлення в салоні машини з життєдайною назвою «БІО-01». Девайс, вироблений у 1987 році, провалявся весь цей час у гаражі одного з наших читачів і жодного разу не встановлювався — натуральна «капсула часу»!
Назвати гаджет шарлатанським у чистому вигляді не можна — негативно заряджені за допомогою високовольтного розряду іони кисню загалом мають низку підтверджених офіційною наукою корисних властивостей; ось тільки правильно застосовувати і дозувати їх — непросто. Тому ми, не заглиблюючись у медичні нюанси, просто оцінимо дизайн, функціональність і зручність використання цього ретро-приладу.
До чого на корпусі озонатора намальований великими літерами споживаний струм «40 міліампер» — до кінця не зрозуміло. Можливо, для розуміння того, що прилад можна залишати в машині увімкненим на деякий час — свіжий акумулятор за день або за ніч не розрядиться… Однак, незважаючи на те, що струм, який споживає іонізатор, мізерний, дріт, яким гаджет має підключатися до бортової мережі, не витримує жодної критики. Найтонші проводки «в три волосини» відчувають явний недолік суто механічної міцності — вони ризикують легко перетертися або розірватися, коли їх прокладено під обшивкою. Типова ознака виробництва радянського періоду — приказка Філеаса Фогга «використовуй те, що під рукою, і не шукай собі іншого!». З точки зору безпеки автомобільного електромонтажу застосовувати такий дріт — неприпустимо!
Пристрій кріпиться на дзеркало заднього виду за допомогою гачків-фіксаторів на еластичних стрічках. Фіксується, загалом-то, просто і надійно.
Робота ж гаджета виглядає так. На іонізаторі розташовані два елементи, які можна умовно обізвати «випромінювачами» — це пластикові коробочки з прорізами для виходу озону. Усередині кожної з коробочок міститься зелений індикаторний світлодіод і розрядник — мідна пластинка і голка, до яких від перетворювача підводиться висока напруга. Як такого коронного розряду, видимого оком, немає — але під час роботи приладу чути ледь помітне шипіння і відчувається запах озону — щоправда, вельми слабкий, помітний тільки, якщо принюхатися безпосередньо біля щілини…
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Сигналізація зі зворотним зв’язком
Нещодавно на «Колесах» вже був ретро-огляд радянської сигналізації зі зворотним зв’язком, виробленої, ні багато ні мало самим НВО «Оріон» — знаменитою в певних колах «поштовою скринькою», що й донині є єдиним науковим центром у Молдові з розробки твердотільної фотоелектроніки. Втім, та охоронна система була цікава насамперед дикістю і безглуздістю своєї конструкції та функціональності, яскравим прикладом невдалих спроб стратегічних підприємств випускати каструлі замість танків… А ось герой цього огляду — вже куди цікавіше!
Відкривши чергову «капсулу часу», ми бачимо безліч герметично запаяних пакетиків — продукт діяльності похмурого радянського генія: автосигналізацію «Трель-1», вироблену 1992 року тамбовським заводом зі зворушливою назвою «РевТруд». Завод, до речі, існує і понині, входить до відомого військового концерну «Сузір’я» і розробляє спеціальні засоби зв’язку та обладнання радіоелектронної боротьби. Тож родичі у «Трелі» — неслабкі…
Сигналізація охоплює салонний модуль із радіопередавачем, що працює на частоті 26,945 мГц, датчик удару і вібрації, виносний модуль вимкнення з кодовим ключем, а також «портативний» приймач-цеглину, що виконує роль брелока зворотного зв’язку в сучасному розумінні! «Брелок»-приймач, що живиться від дев’ятивольтової батарейки “крона”, автовласник ставив удома на підвіконні і контролював за його допомогою стан свого авто. Радіус стабільного прийому, згідно з інструкцією, становив 800 метрів.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Цікаво, що приймач «Трелі» захищений від випадкових перешкод на робочій частоті та не схильний турбувати власника хибними шумами. Річ у тім, що сигнал на нього передається кодований — цифрова послідовність нулів та одиниць. І тільки на цей сигнал він і відгукнеться — таксист, який увімкнув біля будинку рацію на передачу, не викличе помилкового спрацьовування! Триває сигнал тривоги, поки не вимкнеш вручну, що не дає змоги не помітити «аларм», якщо ви спите або вдома шумно. Зазначу, що та сама сигналізація від НВО «Оріон», згадана вище, не мала ні кодування, ні «розумного сигналу» — вона просто пищала протягом кількох секунд, а вже якщо власник її не почув і став колишнім власником — це були виключно його проблеми…
Алгоритм роботи з «Треллю», незважаючи на зубодробильно написану інструкцію, насправді дуже простий: водій відчиняє машину ключем і протягом кількох секунд має вставити в роз’єм спеціальний кодовий ключ-«іммобілайзер». Після цього блокування з двигуна знімалося, і можна було їхати. Після паркування кодовий ключ витягувався, і протягом кількох секунд знову відбувалося встановлення на охорону. У разі тривоги — спрацьовування датчика удару, кінцевика дверцят або ввімкнення запалювання без вставленого кодового ключа — система вмикала клаксон і відправляла радіосигнал на приймач.
У комплекті «Трелі» були присутні два роз’єми з хитро з’єднаними перемичками всередині — своєрідні мітки «іммобілайзера». Вставленням цього ключа у виносний блок з роз’ємом-«мамою» здійснювалося зняття «Трелі» з охорони.
1 / 2
2 / 2
Обігрівач сидінь
У серійних масових радянських машинах не було такої розкоші, як підігрівачі сидінь. Тому з подібним проявом салонного комфорту молдавські автолюбителі потоваришували досить пізно — лише коли в середині 90-х почали масово з’являтися перші старі іномарки, а молдавські виробники освоїли випуск універсальних накидок-«підігрівів» на сидіння, за якими, як за «ксероксом» і «джипом», закріпилося загальне ім’я одного з найвідоміших виробників — «ємеля»…
Однак не всі знають, що набагато раніше, в період з 1987 по 1993 роки, київський завод «Електроприлад» уже випускав універсальні накидки-обігрівачі для автомобільних крісел. Щоправда, мали вони брутальний армійський дизайн, здатний налякати японського або європейського автовласника асоціаціями з п’яним ведмедем в вушанці із зіркою і з автоматом Калашникова… У випробувальну лабораторію «Коліс» потрапила така «капсула часу» — нерозпакований і жодного разу не використаний обігрівач сидіння під назвою ЕГТА-12, випущений на київському заводі «Електропобутприлад» у першому пострадянському році — в 1992-му.
- Потужність при напрузі 12 вольт — 50 ват
- Час розігріву до 40 градусів — не більше 15 хвилин
- Температура нагріву поверхні у сталому режимі — 85 градусів
Остання характеристика, звісно, здатна серйозно насторожити, бо за 80 градусів уже біліє білок курячого яйця на сковорідці. Загалом, може здатися, що використовуючи ЕГТА-12, до яєць будь-якого роду потрібно бути уважніше, проте не все так страшно — ніяких 85 градусів на ділі девайс не демонструє — гріє непогано, але анітрохи не сильніше за більшість нинішніх «накидок».
Власне, горезвісний «ємеля» свого часу прославився тим, що його творці одними з перших почали використовувати нагрівальні елементи з вуглецевої нитки — гнучкої, неламкої, що має підвищений опір. Виробники численних аналогів застосовували нагрівальний елемент з пересічного мідного дроту, банально набираючи необхідний опір його довжиною. Подібна система була не надто надійна — нагрівач не вдавалося виконати у вигляді декількох паралельно з’єднаних елементів, і під час обриву дроту, що траплявся часто, він повністю втрачав здатність грітися. З поваги до нашого ретро-пристрою, ми не стали його розпорювати, щоб з’ясувати, чи є усередині вуглецеві нитки — тим паче, що це легко визначається при вдумливому вивченні інструкції. У розділі відомостей про вміст кольорових металів зазначено, що мідних сплавів у нагрівачі, з’єднувальному шнурі та штекері міститься не багато не мало 46,2 грама! Тобто цілком очевидно, що нагрівач ЕГТА-12 зроблено з мідного багатожильного дроту — «вуглецево-волоконні технології» в ті роки ще не потрапляли до сегменту споживчої продукції…
