Візьмуся стверджувати: щоб хоч трошки зрозуміти, яким воно було насправді — воювати і гинути за Батьківщину, сучасній людині достатньо з годинку «поспілкуватися» з бойовою одиницею воєнної пори. Наприклад, з бронеавтомобілем БА-20 зразка 1939 року. Багато в чому перевертає свідомість. Особливо, якщо, як я, забути надіти перед початком тест-драйву шолом.
Цілі та завдання
Б А-20, як і будь-який інший легкий бронеавтомобіль, завжди здавався мені таким собі дешевим замінником танка. Але коли довелося поїздити на ньому, зрозумів, наскільки був неправий. Насправді, це все-таки автомобіль, хоча і прикритий легкою бронею і озброєний легким же кулеметом. І транспортні можливості його теж суто автомобільні, навіть більше того — суто легкові. І хоча легковики 1930-40-х могли більші за нинішні, далеко від дороги віддалятися на ньому все ж таки небажано.
Концепція бронетанкових військ в арміях світу до кінця 1930-х років ніби оформилася: легкі (підтримка піхоти), середні (універсальні — для танкових боїв і тактичних потреб) і важкі (машини прориву) танки. Легша бронетехніка на колісному ходу отримала другорядні завдання — розвідка, зв’язок, охоронні функції (штаби, колони, патрулювання). Тому такий не грізний на вигляд броньовик, як БА-20 з його суто «легковиковисочними» рисами в дизайні та конструкції, виявився затребуваним у РСЧА і був визнаний вельми вдалим (не тільки в ній, до речі).
БА-20 мав стати недорогим і масовим — його «прив’язали» до шасі поширеної «горьківської» ГАЗ-М1, а випускали взагалі на цивільному заводі борошномельного профілю (у місті Викса тодішньої Горьковської області). Нехитрий за формою корпус з броні 4-6 мм поставили на раму від «емки», цілком використана і її ходова — мости, ресори, важільні амортизатори. Звісно, силовий агрегат теж був використаний «емочний» — рядна 50-сильна «четвірка» і триступінчаста коробка передач.
Жодних додаткових спеціальних засобів для підвищення армійської придатності легкового шасі М1 не застосовували, хіба що від початку 1939-го року постачальник шасі посилив мости, ресори і раму в місцях їх кріплення. Пристойну прохідність машині забезпечував низькообертовий тяговітий двигун, великі ходи коліс і більш-менш розумне розважування.
1 / 7
2 / 7
3 / 7
4 / 7
5 / 7
6 / 7
7 / 7
Бойова маса
2 620 кг
Однак, важлива деталь — замість звичайних пневматичних шин з покришками і камерами, що накачуються повітрям, машину комплектували шинами ГК (губчаста камера) із суцільної пористої гуми, що не боїться кульових пробоїн. Частину машин БА-20, за деякими даними — близько половини, оснащували радіостанцією з дальністю зв’язку до 15-30 км. Бронеавтомобіль часто використовували як зв’язковий або надавали для охорони чи розвідки штабам військових з’єднань.
Справжня історія
Бронеавтомобіль БА-20 виробляли з 1936 по червень 1942 року, причому з початку 1939-го робили модернізовану версію БА-20М (спочатку паралельно з колишньою) — з посиленою до 6-9 мм бронею, кулестійкою конічною баштою, посиленим шасі та іншими доробками. Наш екземпляр випущено в період з кінця 1937 р. (коли з’явилися перші екземпляри з конічною, а не циліндричною, вежею) до весни 1939 р., коли петлі дверцят і люків стали внутрішніми, а поручневу антену радіостанції остаточно замінили малопомітною штирьовою.
Точніше встановити історію конкретного броньовика його нинішнім власникам не вдалося — реставратори технічного клубу «Самоходъ» знайшли його в середині «нульових» років на місцях боїв під Харковом буквально в розірваному стані. Очевидно, машина з її протикульовим бронюванням пережила пряме попадання снаряда — корпус був осколками і клаптями бронелистів, вежа була розламана на три великі фрагменти, верхній люк лежав за десяток метрів осторонь.
Екіпаж
3 людини
І оскільки Харків тільки в перший рік Великої Вітчизняної двічі переходив з рук у руки, навіть дату загибелі машини точно встановити не представилося можливим. Кузов довелося зварити практично заново, шасі залишилося «емочним», вежу вдалося відновити — на ній і сьогодні видно сліди останнього бою.
По машинах!
Затамувавши подих і втягнувши голову в плечі, забираюся всередину цієї живої історії. На диво, все цілком по-автомобільному: двері, сидіння, на своїх звичних місцях органи управління і вікна для огляду, хоч і не дуже великі… Спереду не дуже тісно, але верхівка весь час впирається в жорстку сталеву балку на стелі. Через це пізніше на пересіченій місцевості довелося пригинати голову, обмежуючи собі огляд вперед. Так, мабуть, не дарма в бронетанкові війська завжди намагалися брати людей зростом нижче середнього.
1 / 5
2 / 5
3 / 5
4 / 5
5 / 5
Двигун запускається електростартером, який, своєю чергою, активується кнопкою-педаллю під лівою ногою. Натискати її бажано кирзовим чоботом або солдатським черевиком, бо підошву кросівка цей тугий штир продавлює мало не наскрізь…
Двигун прогріли до мене, тому заводиться він легко, хоча й не сказати, щоб радісно. Зате завівшись, одразу, без чихів, прокашлювання та іншої підготовки починає рівно гуркотіти на тих обертах, які задає йому м’яка педаль-акселератор, у вигляді планки, що стирчить паралельно підлозі.
Педаль зчеплення туга і короткохідна. Хоч як намагайся відпустити її плавно, вона все одно пересилить тебе і так штовхне в підошву, що того й гляди заглушиш мотор. Можливо, річ у тім, що привід муфти — суто механічний, жодних тросів чи гідравліки. Педаль одразу тисне на натискний диск: трохи гіше кинув її під час рушання — і двотонний броньовик стрибає вперед на метр-два, як якийсь турбокросовер. Але при цьому не глухне — настільки сильний мотор «на низах».
Варто зазначити, що тут взагалі немає жодного допоміжного пристрою або сервоприводу. Усе виключно на мускульній силі. Навіть вежу доводилося обертати руками, впираючись ногами в підлогу.
Важіль коробки, тремтячи, цілить мені в праве коліно, ловлю його і… дивуюся суперчіткості вмикання. Щоправда, далі слідує короткий і жорсткий залізний звук, скоріше — навіть гуркіт шестерень, що сполучаються, і я розумію, що можна відпускати зчеплення: передачу точно ввімкнено.
Машина потужним ривком рушає і пре вперед, я толком не встигаю розглянути подробиці дороги. Не зовсім зрозуміло, що під колесами — все ще асфальт чи вже пішла не найрівніша галявина, по якій піхотинці якраз перекочують гармату-«сорокап’ятку». Підвіска ковтає все — тріщини асфальту, дрібний бордюр, усі нерівності, купини, горби, повалені стовпчики старого паркану… Це логічно: маса велика, і плавність ходу відповідна.
Довгий важіль коробки вимагає розмашистих рухів, але в передачі потрапляти на рідкість легко. Машина додає ходу, поле так само її не бентежить, але з’являється виючий звук прямозубих шестерень, знайомий нам за пізнішим вантажним ГАЗ-51. Власне, сама «емка» — у споконвічно легковому, неброньованому варіанті — теж їздить подібним чином, з явно вантажними проявами. Чи варто говорити, що гальма і кермо теж далекі від нинішніх понять комфорту та ергономіки?
Глухо, як у танку
Тим часом я зрозумів, чому досі машина не здавалася мені тісною — тому що я весь час їхав із відчиненими дверима. Відповідно, і огляд кращий, і простір здавався не таким обмеженим. А тут фотограф, сховавшись в одній із мертвих зон, підкрався непомітно і зачинив двері! Усе відразу стало на свої місця — огляд став більш бронетанковим, і я відчув себе захищеним.
Запас ходу (шосе)
450 км
Особливо важко під час руху: впритул до щілини не притиснешся через небезпеку розбити обличчя об броню, а здалеку розгледіти що-небудь просто неможливо. Але ж потрібно не просто виглядати на всі боки, а розгледіти по той бік броні ворога і знищити його вогнем кулемета.
Претензії тут, до речі, не тільки у мене, розбалуваного «лексусами» і «поршами» тест-пілота з XXI століття, а й у армійських випробувачів з 1936 року. Які після офіційних тестів дослідного зразка БА-20 на полігоні НДІ бронетанкової техніки залишили загалом позитивний вердикт, але із застереженням про неможливість «огляду з оглядових щілин за швидкості понад 15 км/год».
Бронеавтомобіль БА-20
Короткі технічні характеристики:
Габарити: 4 310/1 750/2 130 мм Кліренс: 235 мм Двигун: 4-циліндровий карбюраторний Робочий об’єм: 3,3 л Потужність: 50 к. с. за 2800 об/хв. Максимальна швидкість: 90 км/год
І про кулемет. Це скромний ДТ — 7,6-міліметровий «Дегтярьов танковий» із диском на 63 набої, а загальний запас за штатом сягав 1386 набоїв — тобто 22 диски. Обслуговує його командир екіпажу, і, до речі кажучи, його «робоче місце» в башті — найкомфортабельніше. На круглому сидінні стрільця-командира, що обертається разом із баштою, мені сподобалося найбільше. Так, голова фактично перебуває поза межами машини — в опуклому ковпаку люка, але тільки тут я з моїми невидатними 176 см зросту можу сидіти, не пригинаючись.
Зате з оглядом тут зовсім погано: оглядових люків, що відчиняються, немає, є тільки три вузькі-вузькі щілини по периметру, та пара круглих амбразур спереду — над прицілом кулемета і поруч. Щоправда, можна впертися головою в люк і відкинути його назад, але ж це тільки в спокійній обстановці, коли навколо не свистять кулі.
