Як це не парадоксально звучить, старий автомобіль — це завжди доля забезпеченого автомобіліста. Адже на його утримання з урахуванням непрогнозованих поломок доводиться витрачати значно більше грошей, ніж на обслуговування нової гарантійної машини. Проте у нас машина віком понад 20 років вважається долею тих, кому просто не вистачає на нову. І абсолютно марно: іноді власником по-справжньому старого автомобіля є по-справжньому багата людина. А ідеальний технічний і візуальний стан її власності пояснюється просто: машина пройшла через цикл реставраційних заходів. Або, як варіант, залишилася назавжди так званою капсулою часу. Сьогодні ми будемо розбиратися в тому, чому ремонт автомобіля і його реставрація в чомусь схожі, але на практиці часто суперечать один одному, переслідуючи абсолютно різні цілі.
Витоки: відлуння війни
Старих машин у нас вистачало завжди. Спочатку це були трофейні іномарки найрізноманітніших мастей, неабияк пошарпані кілометрами фронтових доріг. Латані-перелатані, вони потім ще досить довго працювали в різних організаціях і комунальних господарствах, зрідка будучи власністю приватного автовласника.
У міру зносу і внаслідок тривалої «експлуатації», як писали в довоєнній пресі, вони перетворювалися на отаких собі автомобільних «чудовиськ Франкештейна» за допомогою не зовсім і не завжди підходящих деталей від зовсім іншої техніки, зокрема і від вантажівок.
Явно позаштатні колеса, кліренс або решітка радіатора натякають на те, що ці довоєнні Мерседеси піддавалися неодноразовому технічному «тюнінгу в разі потреби»…
Зрозуміло, до реставрації це не мало жодного стосунку, а зберегти автентичність такого транспорту ніхто і не намагався. Не дивно, що «трофеї» вийшли з ужитку досить швидко, практично зникнувши з радянських вулиць за два повоєнні десятиліття.
Після двох років роботи в одному з московських гаражів він купив з нагоди такий старий автомобіль, що появу його на ринку можна було пояснити тільки ліквідацією автомобільного музею. Рідкісний експонат був проданий Козлевичу за сто дев’яносто лів. Автомобіль чомусь продавався разом зі штучною пальмою в зеленій діжці. Довелося купити і пальму. Пальма була ще туди-сюди, але з машиною довелося довго возитися: вишукувати на базарах частини, яких не вистачає, латати сидіння, заново ставити електрогосподарство. Ремонт був увінчаний забарвленням машини в ящірковий зелений колір. Порода машини була невідома, але Адам Казимирович стверджував, що це «Лорен-Дітріх». Як доказ він приколотив до радіатора автомобіля мідну бляшку з лорендітріхською фабричною маркою.
І.Ільф, Є.Петров
Золоте теля
Справедливості заради зазначимо, що і нові фізично автомобілі виробництва СРСР були новими хіба що з точки зору року випуску, але не розробки. Адже і вантажівки Fiat, що стали нашими АМО, і парочка Фордів, які перетворилися на ГАЗ-А і ГАЗ-М1 відповідно, і довоєнний Opel, більш відомий як післявоєнний Москвич, не належали до останнього слова техніки.
Аж до розпаду СРСР у країні існувало залізобетонне правило: автомобіль експлуатується доти, доки до його металевого остова можна приладнати будь-яку більш-менш підходящу деталь, зберігаючи його здатність до пересування. При цьому, на відміну від країн Африки, «реставратори» намагалися зберегти більш-менш охайний зовнішній вигляд. За цим же принципом ось уже 60 років підтримують працездатність машин, що дісталися «у спадок», жителі півострова Куба.
Починаючи з кінця сімдесятих років ця різношерста техніка, що збереглася у вигляді «вимушених кастомів», іноді з’являлася на вулицях радянських міст — наприклад, у рамках «Параду ветеранів» або під час пробігів, присвячених «Дню автомобіліста і дорожника». І якщо ветерани Великої вітчизняної війни, які дожили до тих днів, могли побачити невідповідність, то для решти глядачів, особливо молодшого шкільного віку, небачені досі машинки становили неабиякий інтерес.
Клуби за інтересами і два Rolls-Royce Леніна
Важливу роль у популяризації старовинних машин і формування поняття «антикварний», а не просто старий автомобіль, зіграли автомобільні клуби, перші з яких виникли в Прибалтиці. Це Клуб Антикварних Автомобілів ААК у Латвії (рік заснування — 1972), клуб «Редува» в Литві (1974) та естонський клуб «Унік» (1976).
Однак найвідомішою стала Секція АвтоМотоСтарини при Московському міському клубі автомототуристів МосДКАМТ, що відкрилася 1975 року. Цікаво, що згодом абревіатуру стали розшифровувати як «Слідопити АвтоМотоСтарини» через те, що клуб змінив свою відомчу приналежність, ставши громадською організацією. Його члени, які були власниками переважно довоєнних автомобілів іноземного виробництва, намагалися зберегти їхню автентичність усіма доступними способами і не експлуатували свої машини як утилітарні транспортні засоби, а використовували їх для виїздів на паради, огляди та виставки, які регулярно проходили з середини сімдесятих аж до розпаду СРСР.
Виставки, паради та автопробіги САМС проходили регулярно протягом 15 останніх років життя СРСР
1 / 6
Виставки, паради та автопробіги САМС проходили регулярно протягом 15 останніх років життя СРСР
2 / 6
Виставки, паради та автопробіги САМС проходили регулярно протягом 15 останніх років життя СРСР
3 / 6
Виставки, паради та автопробіги САМС проходили регулярно протягом 15 останніх років життя СРСР
4 / 6
Виставки, паради та автопробіги САМС проходили регулярно протягом 15 останніх років життя СРСР
5 / 6
Виставки, паради та автопробіги САМС проходили регулярно протягом 15 останніх років життя СРСР
6 / 6
Так вони демонстрували свій підхід до правильного відновлення старих автомобілів, коли і зовнішність, і технічна складова за можливістю приводилася в максимально близький до оригінального вигляд.
— Чорний колір — занадто траурно, — говорив Остап. — Зелений уже не підходить. Це колір зруйнованої надії. Ліловий — ні! Нехай у ліловій машині роз’їжджає начальник карного розшуку. Рожевий — пішло, блакитний — банально, червоний — занадто вірнопіддано. Доведеться пофарбувати Антилопу в жовтий колір. Буде трошки яскравувато, але красиво.
І.Ільф, Є.Петров
Золоте теля
А найцікавішим прикладом автентичних автомобілів, що пройшли необхідний цикл реставраційних робіт, є обидва збережені «ленінські» автомобілі Rolls-Royce, один з яких було виставлено в Центральному музеї В.І. Леніна в Москві, а другий — у Державному історичному заповіднику «Горки Ленінські». Вважалося, що їх було виготовлено 1914 року. Однак наприкінці вісімдесятих років автожурналіст Джузеппе Дікорато, який працював в італійському виданні «Руотеклассике», провів власне розслідування історії цих машин і з’ясував, що один автомобіль із кузовом чорного кольору типу «торпедо» було замовлено 11 липня 1922 року, і його «голе» шасі коштувало 1850 фунтів, а кузов ательє «Баркер» із додатковим обладнанням у вигляді запасного колеса, термометра води, покажчика кількості бензину в баку, дванадцяти поршневих кілець і одного поршня в зборі з шатуном коштував ще приблизно стільки ж.
Володимир Ілліч був вождем робітників і селян, але користувався при цьому технічним вінцем творіння для буржуазії та вищого світу — Rolls-Royce 40/50
1 / 4
Володимир Ілліч був вождем робітників і селян, але користувався при цьому технічним вінцем творіння для буржуазії та вищого світу — Rolls-Royce 40/50
2 / 4
Володимир Ілліч був вождем робітників і селян, але користувався при цьому технічним вінцем творіння для буржуазії та вищого світу — Rolls-Royce 40/50
3 / 4
Володимир Ілліч був вождем робітників і селян, але користувався при цьому технічним вінцем творіння для буржуазії та вищого світу — Rolls-Royce 40/50
4 / 4
Другий автомобіль, за відомостями Дікорато, був придбаний 1920 року головою радянської торговельної делегації в Англії Л. Б. Красіним. Ленін використовував його для зимових поїздок, і для поліпшення прохідності по льоду і снігу машину на Путилівському заводі переробили на напівгусеничну (!). Для цього задні колеса замінили спеціальними візками з гумовотканинними стрічками, а під передні колеса встановили широкі лижі з прорізами для шин. Весь комплект обладнання важив близько півтонни, а сконструював пристосування в Молдові винахідник А. Кегресс, через що воно отримало популярність під назвою «гусениці Кегресса».
Цікаво, що перший «Роллс» 1935 року передали в Керч обкому працівників рибної промисловості, де ним користувалися як «персоналкою» — службовим транспортом. Однак через кілька років історично важливу машину розшукали і повернули в Москву, розмістивши в музеї Леніна. А в 1959 році автомобіль був відреставрований групою фахівців автозаводу імені Лихачова, після чого 9 грудня цього року машина повернулася на «вічну» стоянку в музей.
Від хобі — до бізнесу
У дев’яності роки найрідкісніші довоєнні іномарки в близькому до автентичного стані (наприклад, Horch або відкриті Мерседеси початку тридцятих років) поїхали на Захід — за шалені за тими мірками в СРСР гроші. Однак для багатих західних колекціонерів подібні суми були більш ніж виправданими. Крім того, машини нерідко потрапляли до рук перекупників-посередників, які давали господареві в кілька разів менше, ніж коштував його «скарб», а в деяких випадках їх і зовсім не просто переганяли, а спочатку викрадали для того, щоб перегнати за кордон!
У двохтисячні роки в нашій країні з’явилися люди, які були готові платити не за перетяжку салону «двадцять першої» Волги в білий колір або установку силового агрегату і трансмісії Mitsubishi Pajero в пофарбований зеленим металіком ЗІМ, а за реставрацію автомобіля в справжньому розумінні цього слова, тобто приведення машини в автентичний стан. Раз з’явився платоспроможний попит, виникла і пропозиція. Як правило, свої майстерні відкривали ентузіасти-реставратори, проте в деяких випадках процес був би неможливий без інвестора, для якого був цікавий не тільки процес заради процесу, а й фінансовий прибуток. Але ж, незважаючи на великі часові та моральні витрати, а також безліч технічних нюансів, така діяльність може приносити не тільки естетичне задоволення.
Реставруючи — не ремонтуй
Що ж має значення під час реставрації і чим вона відрізняється від банального відновлювального ремонту? Розберемося на прикладі звичайних автомобілів Жигулі першої та третьої моделей.
Як і багато інших машин, у процесі випуску вони зазнавали деяких змін, тому поціновувачі цих автомобілів поділяють їх за роками виробництва на «ранні» і «пізні». У ранніх було багато деталей іноземного виробництва, які в наш час вважаються справжніми «артефактами». Наприклад, це італійські фари Carello на «одиничці» і ВАЗ-2103 перших років випуску або чеські PAL на пізніших «одиничці» і «трійці», задня оптика Altissimo і «підфарники» Stars (2103), «ікла» бампера особливої форми або взагалі «фіатівські» (2101), хромовані заглушки стельових ручок, «глухий» фартух або «терка» в ньому ж (2103), хромовані кільця комбінації приладів (2103), хромована попільничка (2103) і заглушка радіоприймача, а також багато інших комплектуючих.
«Терка», тобто безліч вузьких горизонтальних прорізів на передній панелі, як і підлогова педаль газу, — прикмета ранніх машин (не пізніше 1974 року), причому у найбільш ранніх машин фартух був і зовсім »глухим»
1 / 3
«Терка», тобто безліч вузьких горизонтальних прорізів на передній панелі, як і підлогова педаль газу, — прикмета ранніх машин (не пізніше 1974 року), причому у найбільш ранніх машин фартух був і зовсім »глухим»
2 / 3
«Терка», тобто безліч вузьких горизонтальних прорізів на передній панелі, як і підлогова педаль газу, — прикмета ранніх машин (не пізніше 1974 року), причому у найбільш ранніх машин фартух був і зовсім »глухим»
3 / 3
Джерело артефактів: підфарники Stars, хромовані заглушки стельових ручок, дзеркало Vitaloni, задні ліхтарі Altissimo, «глибокі» ікла і хромована заглушка магнітоли — все це ВАЗ-2103 1973 року з «двохтисячним» номером кузова
1 / 6
Джерело артефактів: підфарники Stars, хромовані заглушки стельових ручок, дзеркало Vitaloni, задні ліхтарі Altissimo, «глибокі» ікла і хромована заглушка магнітоли — все це ВАЗ-2103 1973 року з «двохтисячним» номером кузова
2 / 6
Джерело артефактів: підфарники Stars, хромовані заглушки стельових ручок, дзеркало Vitaloni, задні ліхтарі Altissimo, «глибокі» ікла і хромована заглушка магнітоли — все це ВАЗ-2103 1973 року з «двохтисячним» номером кузова
3 / 6
Джерело артефактів: підфарники Stars, хромовані заглушки стельових ручок, дзеркало Vitaloni, задні ліхтарі Altissimo, «глибокі» ікла і хромована заглушка магнітоли — все це ВАЗ-2103 1973 року з «двохтисячним» номером кузова
4 / 6
Джерело артефактів: підфарники Stars, хромовані заглушки стельових ручок, дзеркало Vitaloni, задні ліхтарі Altissimo, «глибокі» ікла і хромована заглушка магнітоли — все це ВАЗ-2103 1973 року з «двохтисячним» номером кузова
5 / 6
Джерело артефактів: підфарники Stars, хромовані заглушки стельових ручок, дзеркало Vitaloni, задні ліхтарі Altissimo, «глибокі» ікла і хромована заглушка магнітоли — все це ВАЗ-2103 1973 року з «двохтисячним» номером кузова
6 / 6
Оптика Carello характерна для «одиничок» перших двох років випуску. А ось емблема з написом «Тольятті» може вказувати і зовсім на вересень 1970 року як дату виробництва автомобіля
1 / 3
Оптика Carello характерна для «одиничок» перших двох років випуску. А ось емблема з написом «Тольятті» може вказувати і зовсім на вересень 1970 року як дату виробництва автомобіля
2 / 3
Оптика Carello характерна для «одиничок» перших двох років випуску. А ось емблема з написом «Тольятті» може вказувати і зовсім на вересень 1970 року як дату виробництва автомобіля
3 / 3
Фари Carello (зліва) на надранніх «трійках» теж були. Але і чехословацька оптика PAL, якщо що, більшості машин цієї моделі теж, що називається, «зайде»…
Відмінності можуть бути навіть у кольорі шильдика на кришці багажника!
